http://nadovsem.in.ua/assets/templates/nado/img/avtori/60.jpg Леся УКРАЇНКА НАДІЯ Ні долі, ні волі у мене нема, Зосталася тільки надія одна: Надія вернутись ще раз на Вкраїну, Поглянути ще раз на рідну країну, Поглянути ще раз на синій Дніпро, – Там жити чи вмерти, мені все одно; Поглянути ще раз на степ, могилки, Востаннє згадати палкії гадки… Ні долі, ні волі у мене нема, Зосталася тільки надія одна. [Луцьк, 1880] Леся УКРАЇНКА CONTRA SPEM SPERO^1! Гетьте, думи, ви хмари осінні! Тож тепера весна золота! Чи то так у жалю, в голосінні, Проминуть молодії літа? Ні, я хочу крізь сльози сміятись, Серед лиха співати пісні, Без надії таки сподіватись, Жити хочу! Геть думи сумні! Я на вбогім сумнім перелозі Буду сіять барвисті квітки, Буду сіять квітки на морозі, Буду лить на них сльози гіркі. І від сліз тих гарячих розтане Та кора льодовая, міцна, Може, квіти зійдуть, і настане Ще я для мене весела весна. Я на гору круту крем'яную Буду камінь важкий підіймать, І, несучи вагу ту страшную, Буду пісню веселу співать. В довгу, темную нічку невидну, Не стулю ні на хвильку очей, Все шукатиму зірку провідну, Ясну владарку темних ночей. Я не дам свому серденьку спати, Хоч кругом буде тьма та нудьга, Хоч я буду сама почувати, Що на груди вже смерть наляга. Смерть наляже на груди важенько, Сніг застеле сувора імла, Але дуже заб'ється серденько, – Може, лютую смерть подола. Так, я буду крізь сльози сміятись, Серед лиха співати пісні, Без надії таки сподіватись, Жити буду! Геть думи сумні! 2 травня 1890 р. _____________________________ ^1 Без надії сподіваюсь (лат.) Леся Українка - Хто вам сказав, що я слабка... Хто вам сказав, що я слабка, що я корюся долі? Хіба тремтить моя рука чи пісня й думка кволі? Ви чyли, раз я завела жалі та голосіння, - то ж була буря весняна, а не сльота осіння. А восени… Яка журба, чи хто цвіте, чи в'яне, тоді й плакучая верба злото-багряна стане. Коли ж суворая зима покриє барви й квіти - на гробі їх вона сама розсипле самоцвіти. Леся УКРАЇНКА ДО МОГО ФОРТЕПІАНО Елегія Мій давній друже! мушу я з тобою Розстатися надовго… Жаль мені! З тобою звикла я ділитися журбою, Вповідувать думки веселі і сумні. То ж при тобі, мій друже давній, вірний, Пройшло життя дитячеє моє. Як сяду при тобі я в час вечірній, Багато спогадів тоді встає! Картина повстає: зібравсь гурточок, Провадить речі, і співа, й гука, На клавішах твоїх швидкий, гучний таночок Чиясь весела виграва рука. Та хто се плаче там, в другій хатині? Чиє ридання стримане, тяжке?.. Несила тугу крить такій малій дитині, Здавило серце почуття гірке. Чого я плакала тоді, чого ридала? Тоді ж кругом так весело було… Ох, певне, лихо серцем почувала, Що на мене, мов хмара грізна, йшло! Коли я смуток свій на струни клала, З’являлась ціла зграя красних мрій, Веселкою моя надія грала, Далеко линув думок легкий рій. Розстаємось надовго ми з тобою! Зостанешся ти в самоті німій, А я не матиму де дітися з журбою… Прощай же, давній, любий друже мій! еся УКРАЇНКА МІЙ ШЛЯХ На шлях я вийшла ранньою весною І тихий спів несмілий заспівала, А хто стрічався на шляху зо мною, Того я щирим серденьком вітала: “Самій недовго збитися з путі, Та трудно з неї збитись у гурті”. Я йду шляхом, пісні свої співаю; Та не шукайте в них пророчої науки, — Ні, голосу я гучного не маю! Коли ж хто сльози ллє з тяжкої муки, — Скажу я: “Разом плачмо, брате мій!” З його плачем я спів з’єднаю свій, Бо не такі вже гіркі сльози — спільні. Коли ж на довгому шляху прийдеться Мені почути співи гучні, вільні, — В моїй душі для них луна знайдеться. Сховаю я тоді журбу свою І пісні вільної жалем не отрую. Коли я погляд свій на небо звожу, — Нових зірок на йому не шукаю, Я там братерство, рівність, волю гожу Крізь чорні хмари вгледіти бажаю, — Тих три величні золоті зорі, Що людям сяють безліч літ вгорі… Чи тільки терни на шляху знайду, Чи стріну, може, де і квіт барвистий? Чи до мети я певної дійду, Чи без пори скінчу свій шлях тернистий? Бажаю так скінчити я свій шлях, Як починала: з співом на устах! 22 мая 1890 Леся УКРАЇНКА СІМ СТРУН Цикл Посвята Михайлові Драгоманову DO Гімн. Crave^1 До тебе, Україно, наша бездольнаю мати Струна моя перша озветься. І буде струна урочисто і тихо лунати, І пісня від серця поллється. По світі широкому буде та пісня літати, А з нею надія кохана Скрізь буде літати, по світі між людьми питати, Де схована доля незнана? І, може, зустрінеться пісня моя самотная У світі в пташками-піснями, То швидко полине тоді тая гучнаю зграя Далеко шляхами-тернами. Полине за синєє море, полине за гори, Літатиме в чистому полю, Здійметься високо-високо в небесні простори І, може, спітки тую долю. І, може, тоді завітає та доля жадана До нашої рідної хати, До тебе, моя ти Україно мила, кохана, Моя безталанная мати! ______________________ ^1 Урочисто (італ.) RE Пісня. Brioso^2 Реве-гуде негодонька, Негодоньки не боюся, Хоч на мене пригодонька, Та я нею не журюся. Гей ви, грізні, чорні хмари! Я на вас збираю чари, Чарівну добуду зброю І пісні свої узброю. Дощі ваші дрібненькії Обернуться в перли дрібні, Поломляться ясненькії Блискавиці ваші срібні. Я ж пущу свою пригоду Геть на тую бистру воду, Я розвію свою тугу Вільним співом в темнім лугу. Реве-гуде негодонька, Негодоньки не боюся, Хоч на мене пригодонька, Та я нею не журюся. _______________________ ^2 Весело (італ.) MI Колискова. Arpeggio^3 Місяць ясненький Промінь тихесенький Кинув до нас. Спи ж ти, малесенький, Пізній бо час. Любо ти спатимеш, Поки не знатимеш, Що то печаль; Хутко прийматимеш Лихо та жаль. Тяжка годинонько! Гірка хвилинонько! Лихо не спить... Леле, дитинонько! Жить — сльози лить. Сором хилитися, Долі коритися; Час твій прийде З долею битися, — Сон пропаде… Місяць яснесенький Промінь тихесенький Кинув до нас… Спи ж ти, малесенький, Поки є час! ________________ ^3 Тут: акорди на арфі (італ.) FA Сонет Фантазіє! Ти — сило чарівна, Що збудувала світ в порожньому просторі, Вложила почуття в байдужий промінь зорі, Збудила мертвих з вічного їх сна, Мету вказала буйній хвилі в морі, — До тебе обертаюсь я сумна: Скажи мені, фантазіє дивна, Як помогти в безмірнім людськім горі? Як світ новий з старого збудувати? Як научить байдужих почувати? Як розбудити розум, що заснув? Як час вернуть, що марне проминув? Як певную мету вказати розпачливим? Фантазіє! Порадь, як жити нещасливим! SOL Rondeau^5 Соловейковий спів навесні Ллється в гаю, в зеленім розмаю, Та пісень тих я чуть не здолаю, І весняні квітки запашні Не для мене розквітли у гаю, — Я не бачу весняного раю; Тії співи та квіти ясні, Наче казку дивну, пригадаю — У сні!.. Вільні співи, гучні, голосні В ріднім краю я чути бажаю, — Чую скрізь голосіння сумні! Ох, невже в тобі рідний мій краю, Тільки й чуються вільні пісні — У сні? ________________ ^5 Рондо (італ.) LA Nocturno^6 Лагідні веснянії ночі зористі! Куди ви од нас полинули? Пісні соловейкові дзвінко-сріблисті! Невже ви замовкли, минули? О ні, ще не час! ще бо ми не дізнали Всіх див чарівливої ночі, Та ще бо лунають, як перше лунали, Веснянки чудові дівочі. Ще маревом легким над нами витає Блакитна весняная мрія, А в серці розкішно цвіте-процвітає Злотистая квітка-надія. На крилах фантазії думки літають В країну таємної носі, Там промінням грають, там любо так сяють Лагідні веснянії очі. Там яснії зорі і тихії квіти Єднаються в дивній розмові, Там стиха шепочуть зеленії віти, Там гімни лунають любові. І квіти, і зорі, й зеленії віти Провадять розмови кохані Про вічную силу весни на сім світі, Про чари потужні весняні. ________________ ^6 Ноктюрн (італ.) SI Settina^7 Сім струн я торкаю, струна по струні, Нехай мої струни лунають, Нехай мої співи лунають По рідній коханій моїй стороні. І, може, де кобза найдеться, Що гучно на струни озветься, На струни, на співи мої негучні. І, може, заграє та кобза вільніше, Ніж тихії струни мої. І вільнії гуки її Знайдуть послухання у світі пильніше; І буде та кобза — гучна, Та тільки не може вона Лунати від струн моїх тихих щиріше. _________________ ^7 Назва строфи на сім рядків (італ.) [1890] Леся УКРАЇНКА * * * Слово, чому ти не твердая криця, Що серед бою так гостро іскриться? Чом ти не гострий, безжалісний меч, Той, що здійма вражі голови з плеч? Ти, моя щира, гартована мова, Я тебе видобуть з піхви готова, Тільки ж ти кров з мого серця проллєш, Вражого ж серця клинком не проб’єш... Вигострю, виточу зброю іскристу, Скільки достане снаги мені й хисту, Потім її почеплю при стіні Іншим на втіху, на смуток мені. Слово, моя ти єдиная зброє, Ми не повинні загинуть обоє! Може, в руках невідомих братів Станеш ти кращим мечем на катів. Брязне клинок об залізо кайданів, Піде луна по твердинях тиранів, Стрінеться з брязкотом інших мечей, З гуком нових, не тюремних речей. Месники дужі приймуть мою зброю, Кинуться з нею одважно до бою... Зброє моя, послужи воякам Краще, ніж служиш ти хворим рукам! 25/XI 1896 Леся УКРАЇНКА * * * Мріє, не зрадь! Я так довго до тебе тужила. Стільки безрадісних днів, стільки безсонних ночей. А тепер я в тебе остатню надію вложила. Мріє, не зрадь! Ти ж так довго лила свої чари в серце жадібне моє, сповнилось серце ущерть, вже ж тепера мене не одіб’ють від тебе примари, не зляка ні страждання, ні горе, ні смерть. Я вже давно інших мрій відреклася для тебе. Се ж я зрікаюсь не мрій, я зрікаюсь життя. Вдарив час, я душею повстала сама проти себе, і тепер вже немає мені вороття. Тільки — життя за життя! Мріє, станься живою! Слово, коли ти живе, статися тілом пора. Хто моря переплив і спалив кораблі за собою, той не вмре, не здобувши нового добра. Мріє, колись ти літала орлом надо мною, — дай мені крила свої, хочу їх мати сама, хочу дихать вогнем, хочу жити твоєю весною, а як прийдеться згинуть за теє — дарма! 8/VIII 1905 Дим Леся Українка «Для нас у ріднім краю навіть дим Солодкий та коханий…» Без упину Я думала собі оці слова, Простуючи в країну італьянську. І мріялись мені далекі села: Дівчата йдуть, співаючи, з ланів, Клопочуться хазяйки невсипущі, Стрічаючи отару та черідку, Господарі вертаються з роботи, Не прискоряючи ходи, поважно, А нишком поглядають на димок, Що в’ється понад комином низеньким, І думають: «Оце ж воно й вечеря…» І мріялись мені росисті луки Волинські: здалека чорніє ліс Зубчастим муром, а туман на нього Безгучним, тихим морем напливає, – Хто в лісі, хто у полі, стережися! То котиться пропасниця лукава. Але ночліжники собі співають, Простуючи до лісу, на димок, – Се ж там товариші багаття розпалили, Там тепло, сухо, грають роєм іскри, Мов бджоли золоті, вогонь танцює… «Простуймо на димок!..» І я дивилась На ті бездимні села італьянські (Вогню й малого для «поленти» досить), На рижові поля, страшні «різайї». Де невидимкою малярія літає, Не боячись ні диму, ні вогню, – І слово «чужина» бриніло в думці За кожним стуком поїзда прудкого. …Тунель! І дим влетів мені в вікно Гіркою хмарою – поганий дим, Либонь, погане вугля італьянське – Так не душив і дим в курній хатині Там, на Поліссі, тож було співали Дружки весільні, аж дзвеніла хата, Не хриплим, чистим голосом, дарма Що голови немов у хмарі мріли; Той дим гриз очі, але все ж не так, Бо він був з дерева, а може, й те, що рідний. …«Sampierdarena». Слава ж тобі, боже! Се – хутко Генуя, там і спочинок, Там буде море, і веселе небо, І давнє місто гордої краси Одважного і вільного народу… …«Он наша Генуя», – панок старенький Показує мені удалину. Дивлюся – і не бачу – мла закрила. «Добродію, чи се тут часто з моря Такий туман встає?» – питаю пана. «Туман? Се не туман, се тільки дим, Се завжди так. Воно й не диво – гляньте!» Я глянула: немов високі щогли У пристані великій, бовваніли Крізь сиву млу тонкії комини. Та скільки! цілий ліс! «Багатство наше Отут росте!» – сказав панок поважно. У фабриках не кришталеві стіни, А з вікон те багатство не світилось, За вікнами щось темне маячіло… Мені згадалось теж приморське місто, Не італьянське, потім друге, третє, Четверте – все над рідними морями – І знову місто, те вже над рікою Великою, гучною від порогів, Мов рейнська круча, де якісь колеса І день, і ніч глушать гук водопаду… А потім села з полем, кучерявим Від бурячиння… а над тим усім Скрізь комини високі непомірно, Мов сосни в горах – тільки що без гілля… Ми в’їхали у передмістя. Чорні, Закурені стояли там будинки, Суворі та непишні. По будинках До вікон хустя прип’ялось, мов злидні, Що їх ні в двері, ні в вікно не випреш, А з вікон визирали, мов привиддя, Якісь бліді, невільницькі обличчя. А над усім той дим, той легкий дим, Що не гризе очей, притьмом не душить, А тільки небо ясне застилає, І краде людям сонечко веселе, П’є кров з лиця, і гасить людський погляд, І барви всі рівняє сивизною. Ніхто його не чув, але завжди, І день, і ніч, і кожную хвилину Безгучно і таємно, та виразно Він промовля: «Я тут, я завжди тут». Той дим проник мені у саме серце, І стиснулось воно, і заніміло, І вже не говорило: чужина. San-Remo, 21.01.1903 Напис в руїні Леся Українка «Я, цар царів, я, сонця син могутній, Собі оцю гробницю збудував, Щоб славили народи незчисленні, Щоб тямили на всі віки потомні Імення»… Далі круг і збитий напис. І вже ніхто з нащадків наймудріших Царського ймення прочитать не може. Хто збив той напис, – чи сперечник-владар, Чи просто час потужною рукою, – То невідомо. Дивним візерунком Багато слів написано край нього Про славу безіменного владаря, Змальовано царя славетні вчинки: Он цар сидить високо на престолі, Народи подолані йдуть з дарами Коштовними й додолу клонять чола, А він сидить, немов камінний ідол Під опахалами з барвистих пер. Лице його подібне до Тутмеса, І до Рамзеса, і до всіх тиранів. Он далі він, схопивши за волосся Одразу цілий гурт якихсь повстанців, Кривим мечем над ними замахнув. Лице його подібне до Тарака, До Менефта, як і до всіх тиранів. З лицем тим самим він левів полює, Левіафанів ловить, б’є пташок І їде полем через людські трупи, І бенкетує по своїх гаремах, І на війну жене своїх підданих, І посилає на роботу люд, – На ту страшну єгипетську роботу, Що має вславити царське імення. Іде той люд, мов хвилі в океані, Без ліку, без числа на бойовисько І стелиться під ноги коням царським, А хто живим зостався з того люду, Той гине на єгипетській роботі: З його могили хоче цар зробити Для себе пам’ятник – хай гине раб! І раб копає землю, теше камінь, Приносить мул з ріки і робить цеглу, Виводить мури, статуї великі, Запрігшись, возить самотужки й ставить І щось будує вічне і величне, Щось незрівнянне і потужно гарне, Мальоване, мережане, різьблене, І кожна статуя, колона, малювання, Мережечка, різьба і навіть цегла Незримими устами промовляє: «Мене створив єгипетський народ І тим навік своє імення вславив !» Умер давно той цар з лицем тирана, Зоставсь по ньому – круг і збитий напис. Співці! не марте, вчені! не шукайте, Хто був той цар і як йому наймення: З його могили утворила доля Народу пам’ятник, – хай гине цар! 28.08.1904 ЛІСОВА ПІСНЯ https://www.youtube.com/watch?v=W2ttQkuegb8