Михайло Старицький ДО МОЛОДІ На вас, завзятці-юнаки, Борці за щастя України, Кладу найкращії думки, Мої сподіванки єдині. В вас молода ще грає кров, У вас в думках немає бруду, Палає в серці ще любов До обездоленого люду.. Не занехайте ж ви її, Не розгубіть по світі всує, Нехай вона ваш дух гартує У чесній, славній боротьбі! Бо стоголовий людський кат Лютує, дужчає щоднини... Не можна тратить і хвилини, Поки ще стогне темний брат. Поки живий, - мерщій несіть Сліпому світиво просвіти, І в серце, смертію повите, Живу надію закропіть! Вшануйте рідну його річ, Назвіть без хитрощів своєю І розженіте над землею Ви непрозору, глупу ніч... Най кат жене, а ви любіть Свою окрадену родину, - Й за неї сили до загину І навіть душу положіть! 1876 Виклик Ніч яка, господи! Місячна, зоряна: Ясно, хоч голки збирай... Вийди, коханая, працею зморена, Хоч на хвилиночку в гай! Сядем укупі ми тут під калиною — І над панами я пан... Глянь, моя рибонько, — срібною хвилею Стелеться полем туман; Гай чарівний, ніби променем всипаний, Чи загадався, чи спить? Он на стрункій та високій осичині Листя пестливо тремтить; Небо незміряне всипано зорями — Що то за божа краса! Перлами-зорями теж під тополями Грає перлиста роса. Ти не лякайся-но, що свої ніженьки Вмочиш в холодну росу: Я тебе, вірная, аж до хатиноньки Сам на руках однесу. Ти не лякайсь, а що змерзнеш, лебедонько; Тепло-ні вітру, ні хмар... Я пригорну тебе до свого серденька, Й займеться зразу, мов жар; Ти не лякайсь, аби тут та підслухали Тиху розмову твою: Нічка поклала всіх, соном окутала — Ані шелесне в гаю! Сплять вороги твої, знуджені працею, Нас не сполоха їх сміх... Чи ж нам, окривдженим долею клятою, Й хвиля кохання — за гріх? 1870