Наталка Білоцерківець *** Я помру в Парижі в четвер увечері. Сесар Вальєхо Забуваються лінії запахи барви і звуки слабне зір гасне слух і минається радість проста за своєю душею простягнеш обличчя і руки але високо і недосяжно вона проліта залишається тільки вокзал на останнім пероні сіра піна розлуки клубочиться пухне і от вже вона розмиває мої беззахисні долоні і огидним солодким теплом наповзає на рот залишилась любов але краще б її не було в провінційній постелі я плакала доки стомилась і бридливо рум'яний бузок заглядав до вікна поїзд рівно ішов і закохані мляво дивились як під тілом твоїм задихалась полиця брудна затихала стихала банальна вокзальна весна ми помрем не в Парижі тепер я напевно це знаю в провінційній постелі що потом кишить і слізьми і твого коньяку не подасть тобі жоден я знаю нічиїм поцілунком не будемо втішені ми під мостом Мірабо не розійдуться кола пітьми надто гірко ми плакали і ображали природу надто сильно любили коханців соромлячи тим надто вірші писали поетів зневаживши зроду нам вони не дозволять померти в Парижі і воду під мостом Мірабо окільцюють конвоєм густим *** Ще не всі повернулись. Не всі імена ожили. Ще над злочином кожним покрови мовчання не зняті. Під будівлями сірими тіні похмурі лягли – Дайте їх родовід, від тридцятих по вісімдесяті! Де машина державна трощила кістки і мізки, Де недавно іще не спинялась кривава робота – Хай зійдуть імена на сухі казахстанські піски, На піски золоті Колими, на мордовські болота. Допустіть до архівів – до списків, доносів, заяв, До м'яких розпоряджень, червоних твердих резолюцій, Щоб пізнати в лице, хто роздмухав з жовтневих заграв І спустошив країну пожежами контрреволюцій! ...Тут народ вимирав. Тут горілка чавила батьків. Тут чамріли ровесники від ацетону і року. А вгорі пропливали могутні портрети,вождів, Ворушилися вуса, напучливо кущились брови... І коли я дивлюсь на дерева в рожевій росі, На дітей, на квітки медяні, що блукають лугами,– Ще не всі повернулись, але і пішли ще не всі. Наша пісня не та, і поржавіли наші нагани. *** Моє серце зламалося. Так я цю повість почну, Так почну я цю повість про нашу найкращу весну – Може, день, може, два, і вона затремтить перед нами. Буде танути сніг, будуть бігти струмок за струмком, Защебече синичка наївним своїм голоском, І черешні старі оживуть молодими гілками. Чи дивлюсь на синички щасливе дитяче тільце, Чи дивлюсь на твоє обережне, уважне лице – Як невесело, милий! Як сумно мені безконечно! Моє серце зламалося. Ні, вже не так я люблю І байдуже зважаю на стомлену пам'ять свою, Що іде поруч мене безрадісно та безсердечно. Як раніше весною з тобою любилися ми! Сигарети і кашель, самотність і тугу зими, Як таємну розпусту, скидала збентежена шкіра! ...Поговорим, поете, про сентиментальність чужу, Коли вірш пролітає встановлену богом межу І в кривавій банальності б'ється, ламаючи крила. «Моє серце зламалося»,– так ти говориш, і враз Барви, запахи, звуки цих слів напливають на нас: Моє серце зламалося – о, це прекрасна картина! ...Ще ніколи наш розум не був так прозор і велик, І на розквіт весни, шлюбний шепіт, і щебет, і крик Ще ніколи він так не дивився твердими очима. Як нам жити тепер? Як тепер нам любити людей? Як нам наших дітей пригортати колись до грудей – Із такою сухою, такою гіркою душею? Кожен сам по собі, ми обоє відійдем в поля, І розкриється мовчки під нами велика земля І по нас проросте забороненою межею. І коли ти, наш розуме, справді караючий меч, Наші схеми карай, і холодним словам супереч, Шви і гіпс розірви на серцях з онімілою кров'ю, І в обійми нас кинь, поцілунками нас затерзай, І про себе забудь, і про щастя забути не дай, І в банальності вірша озвися людською любов'ю.